Assinar
SOS Україна

Наталія Романюк: “Найважче було на кордоні, було багато людей, людей з немовлятами, було дуже холодно, дощ і сніг”

Мати та двоє дітей прибули до Португалії після шестиденної подорожі з Вінниці, центральної України.

Валентина Довгань тітка Наталії Романюк JOAQUIM DÂMASO

Написане як побажання між рядків, на сорочці Наталії Романюк виблискувало золотом слово “Believe” (вір), коли вона вітала команду із РЕГІОН ЛЕЙРІЯ в одному з приміщень Євангельської церкви-баптистів Лейрії.

Прибула до міста 12 березня з дітьми на руках: Валерією та Назарієм Романюк, 10 і 12 років, відповідно. Позаду лунали постійні гули літаків і сирен, які лунали три-чотири рази на день. Під звуки тривоги Наталія та її діти спускалися у підвал свого будинку у Вінниці, шукаючи захисту.

З початку війни вона спала завжди одягнена, готова до моменту втечі. “Наше місто вже тричі бомбили”, — сумує, згадуючи про знищення аеропорту за 200 кілометрів від Києва та української телевежі.

Сім’я, яка зараз у безпеці, проживає в будинку Валентини Довгань, тітки Наталії, яка вже 20 років живе в Лейрії. У цей момент розмови з нашою газетою це безцінна допомога в перекладі. Вона пояснює, що поїздка сім’ї тривала шість днів: перші три – між Вінницею та польським кордоном, а решта – до Португалії, за допомогою баптистської церкви Лейрії.

39-річна Наталія розповідає, що “найважче було на кордоні, було багато людей, людей з немовлятами, було дуже холодно, дощ і сніг”. Як справжні герої, діти залишалися спокійними та вдячними, адже рішення піти було важким для Наталії: “Я хотіла там залишитися, хотіла бути волонтером, але коли в місті  бомбили, я боялася за своїх дітей”, – підкреслює вона.

Її чоловік Юрій Романюк не зміг виїхати з країни через воєнний стан і допомагає підвозити автомобілі близько до зон бойових дій. Саме він підвіз Наталію та дітей близько до кордону. З тих пір Інтернет став невід’ємним надбанням, і сім’я розмовляє кожен день, коли моральна підтримка є незамінною силою.

Тут Валентина вже повела племінницю та внучатих племінників познайомитися з Лейрією та на пляж. Діти люблять тепло і море. Це зовсім інший сценарій, ніж той, який наповнює дні інших членів сім’ї Валентини – матері, сестри, брата та інших племінників, які залишилися в Україні.

Але девізом залишається віра, і є ознаки надії: інтерв’ю закінчується дзвінком від Юрія. Наталія посміхається і показує екран для РЕГІОН ЛЕЙРІЯ.

Переклад з оригіналу: DenysYaremko

Tenha acesso ilimitado a todos os conteúdos do site e à edição semanal em formato digital.

Se já é assinante, entre com a sua conta. Entrar